За офіційними даними, в Італії проживає понад 240 тисяч українців. Можна стверджувати, що ця цифра не враховує навіть половини наших співвітчизників, які, через відсутність перспектив у власній, обрали сонячну країну своєю «землею обітованою».
«За помилки державних діячів розплачується нація»
М. Бердяєв
Число нелегальних українських іммігрантів значно перевищує те, що фігурує в офіційних соціологічних звітах як Італії так і України. Більшість – це люди-привиди, без права на соціальний захист та можливості повернення на батьківщину. Великою і часто недосяжною мрією кожного з них є отримання дозволу на проживання у країні.
У пошуку відчинених дверей
Остання загальна легалізація працівників відбулася в Італії 2002 року. Абсолютна більшість тих, хто сьогодні з гордістю може сказати, що має документи, отримали їх саме тоді. Відтоді єдиним битим шляхом є званий у народі «декрет флуссі», яким італійський уряд щорічно регулює потоки робочої сили з-за кордону.
Теоретично цим декретом уряд визначає квоту працівників, які можуть приїхати у країну з інших держав поза Євросоюзом. Проте, практично ним користуються ті, що вже роками проживають та працюють в Італії без документів. Про це добре знають на найвищому рівні італійської влади, але заплющують очі, використовуючи «флуссі» для того, щоб хоч якось зменшити кількість «чорних» працівників у країні. До того ж він слугує альтернативою загальній легалізації – заходу, який категорично забороняє керівництво ЄС, звинувачуючи Італію у тому, що вона є брамою до Європи для нелегалів з усього світу.
Бути привидом у чужій країні для тих, хто залишив на батьківщині рідних, часто неповнолітніх дітей, онуків, непросто. Їм доводиться роками безвиїзно жити за межами батьківщини, упізнаючи родичів лише на весільних зйомках чи похоронних фото. Тому потрапити до квоти «декрету флуссі» і отримати офіційне запрошення на роботу – мрія багатьох. Та це нелегка справа.
Нажитися на чужій потребі...
У минулі роки італійські роботодавці подавали запит на запрошення іноземного працівника поштою, надіславши заповнений набір бланків. Як зазвичай, підприємливі ділки знаходили способи заробити трохи грошенят на людській потребі та необізнаності. Бланки запиту продавалися, а їх можна було без проблем безкоштовно отримати на пошті чи взяти з Інтернету. Особливо неприємно, що цими спекуляціями часто займалися самі ж українці, у минулому нелегали...
Щоб бути серед перших, і таким чином здобути шанс на входження у квоту, люди ще з обіду попереднього дня займали черги перед поштами, сиділи під дверима понад 24 години – видовище, яке не часто зустрінеш у інших європейських країнах. Звичайно, роботодавці-італійці не настільки відчували потребу у робочій силі, щоб провести безсонну ніч, тому перед поштою стояли лише іноземці, що теоретично повинні перебувати за межами країни. Були випадки, зокрема у Римі, коли до черг підходили карабінери. Тоді замість легалізації дехто отримував постанову про видворення з країни.
У цьому році креативність італійського уряду була спрямована на усунення скандальних черг перед поштами. Подачу запитів здійснювали через Інтернет. Теоретично у комп’ютеризованій країні таке рішення могло б стати цивілізованим способом запрошення іноземного працівника. Проте воно спричинило додаткові перешкоди на шляху людей-привидів до омріяного дозволу на проживання та можливість витонченіших спекуляцій. Запити можна було надсилати самотужки або ж звернутися за допомогою до уповноважених організацій. Якщо теоретично це мало б відбуватися безкоштовно, фактично підготовка та надсилання документів через посередника коштувала нелегалові від 50 до 360 євро. І це при тому, що гарантій на одержання запрошення на роботу не було жодних. Отримати жадану квоту могли лише ті, чий запит надійшов на сервер МВС Італії у перші хвилини визначеного дня прийому, адже справи розглядатимуться у хронологічному порядку до сотої секунди. Тим, кому не пофортунить, доведеться спокушати удачу наступного року...
Не усі роботодавці погоджувалися на офіційний прийом працівника на роботу, щоб уникнути сплати податків. Надходили численні повідомлення від тих, кому пропонували купити (усього за 100 євро) фотокопію посвідчення особи перестарілих людей, на яку можна оформити запит. Багато довірливих купувало такі посвідки, не замислюючись, що той самий паспорт можуть продати кілька разів, і тоді жоден із запитів, оформлених на нього не буде задоволено, а «підприємці» зароблять немалі суми.
Шанс на легалізацію
У цьому році урядом встановлено квоту у 170 тисяч працівників, розділену на різні сектори праці. Цифра немала, проте, якщо врахувати, що на місце претендуватимуть іммігранти з багатьох країн світу, вона навіть на половину не задовольнить попиту на робочі місця. Крім того, низка країн підписали угоди з Італією про сприяння у приїзду на роботу їхніх громадян. Україна наразі залишилася поза межами таких домовленостей. Громадянам Албанії, Алжиру, Бангладеш, Єгипту, Філіппін, Гани, Марокко, Молдавії, Нігерії, Пакистану, Сенегалу, Сомалі, Шрі-Ланки, Тунісу пощастить більше – вони надсилали запити у спеціально відведений день, і їм призначено окремі робочі квоти. Якщо врахувати, що більшість українців працює у секторі домашнього господарства, або ж часто їм офіційно оформляють документи як на домашніх працівників, щоб уникнути сплати вищих податків, то наші та нелегали інших, не згаданих країн, зможуть розраховувати лише на одне із 65 тисяч місць, призначених для домашніх працівників та доглядальників.
Труднощі дипломатії
Посольство України в Італії стверджує, що «не упускало з уваги співробітництво у галузі працевлаштування та взаємодію у галузі міграції» та вважає, що «підписання такої українсько-італійської угоди не є „панацеєю” для вирішення проблем», адже квоти для окремих націй не є надто високими.
«Ще у червні 2001 року, коли міграція з України до Італії набула масового характеру, на розгляд італійської сторони було передано підготовлений проект міжурядової угоди про взаємне працевлаштування громадян та їх соціальний захист, – коментує проблему Оксана Драмарецька, перший секретар Посольства України в Італійській Республіці. – З огляду на те, що Україна, згідно з позицією італійської сторони, належить до країн – найбільших постачальниць нелегальних іммігрантів, Італія відразу обумовила підписання цієї угоди укладенням угоди про реадмісію (тобто домовленістю про прийом-передачу осіб, які перебувають на території сторін нелегально – прим. авт.). Переговори щодо угоди про реадмісію – справа доволі складна. Вона лягає тягарем на бюджет України, оскільки має забезпечити повернення нелегалів на свою територію за власний рахунок. Незважаючи на це, українська сторона погодилася на підписання такої двосторонньої угоди з Італією, – продовжує Радник посольства, – однак не встигла її укласти свого часу, оскільки, починаючи з 2002 року, Італія перенесла цю проблематику у формат переговорів України з Євросоюзом. Це, відповідно, ускладнило переговорний процес.
Після тривалих і вельми складних переговорів у червні 2007 року Україна підписала з Євросоюзом угоду про реадмісію, що дозволила розблокувати переговори з італійською стороною стосовно угоди про працевлаштування. Вже у вересні минулого року італійська сторона підготувала новий проект угоди про співробітництво у галузі працевлаштування, в якому відображено останні зміни у міграційному законодавстві Італії. Наразі цей проект опрацьовується причетними українськими відомствами. Сподіваємося, що у наступному році ми зможемо підписати цю угоду».
«Крім того – завершує п. Драмарецька – така угода міститиме й вельми важливе положення щодо захисту прав трудових мігрантів. Вони користуватимуться такими ж правами, як і працівники приймаючої держави. Це стосується як умов праці, соціального захисту, соціальних пільг, так і фундаментальних прав працівників згідно чинного законодавства приймаючої країни».
Надію на підписання такої угоди щиро поділяють тисячі українських емігрантів в Італії, не захищених дипломатичними паспортами. Гадаю, вони на це заслужили, враховуючи що за даними численних українських ЗМІ, шляхом офіційних банківських перерахувань, українські трудові емігранти переслали на батьківщину в 2006 році 8,4 млрд. дол. що становить 8% ВВП і удвічі перевищує прямі інвестиції в українську економіку з-за кордону (4,8 млрд. дол. у 2006 році). Безперечно, італійські українці мають у цій сумі немалу частку. Якщо наша держава не може забезпечити громадян робочими місцями і гідною заробітною платою, то, щонайменше, вона мала б посприяти тим, хто, покладаючись лише на власні сили, підтримує свої родини та економіку усієї країни.
Остання перешкода
Нелегалам, яким пощастило потрапити до квоти «декрету флуссі», слід подолати ще одну перешкоду, не менш важливу ніж попередня: потрібно повернутися на батьківщину без помітки про видворення з країни у паспорті, звернутися до італійського консульства у країні походження для отримання в’їзної робочої визи та офіційно повернутися з нею до Італії.
Те, що українські нелегали користуються „флуссі”, добре знають працівники кордону – українського та італійського – проте по-різному ставляться до людей, які повертаються на Україну із простроченою візою.
Італійські прикордонники випускають нелегалів із країни, зазвичай, не створюючи зайвих проблем, роблячи вигляд, що не помітили порушення закону. Хіба коли наші жіночки, сподіваючись задобрити представника італійської влади, залишають у паспорті невеликі суми грошей. Італійські прикордонники суворо ставляться до випадків підкупу, адже у випадку викриття їм загрожує звільнення та суворе покарання. Відомий випадок у аеропорту Неаполя, коли під час контролю службовець знайшовши у паспорті гроші, одразу наказав жінці йти за ним для оформлення акту про спробу корупції. Перелякана українка на колінах плазувала сходами на другий поверх будинку, благаючи про помилування. Така сцена вразила італійців. Жінку випустили з країни без помітки про депортацію у паспорті...
На українському кордоні ситуація є кардинально іншою. Вкладання 10 – 20 євро за обкладинку паспорта тут, радше, правило, ніж виняток. Невідомо, хто розпустив безпідставну чутку, що українські прикордонники можуть поставити громадянам України, що повертаються на Батьківщину, депортацію чи іншу помітку, з якою вони не зможуть відкрити в’їздну робочу візу до Італії. Проте ця інформація на руку корумпованим працівникам кордону. Українські нелегали таким чином часом позбуваються сотень євро…
А тим часом…
18 грудня, у перший день, було подано 136 567 тисяч запитів на домашніх працівників та доглядальниць. Найбільша їх кількість надійшла із регіону Ломбардія, Емілія Романія та Венето. На першому місці за кількістю (з точки зору національної приналежності) – українці (35 099), за ними – китайці (24 665) та індійці (24 126). Далі – громадяни Перу (17 684) та Еквадору (5 794). На п’ятому місці запити на росіян – 5 794 тисяч.
Нелегали у черзі за кращим майбутнім
Безсонна ніч перед поштою у 2006 році
Недільне місце зустрічі українців у Римі коло станції метро Гарбателла
Ссылки по теме:
Перекресток отчаяния и надежды
