А "Повести Временных Лет" в оригинале сохранилась?

Її благополучно спалили. В 1812 році, а Мусін-Пушкін вдало зберіг "копію". Звісно яку...

И остался ты парень со своим сознанием школьника.. а зрить надо в корень а не в повесть временных лет))

Ви значно спрощуєте. Це не школяр, а наш свідомий, підступний і заклятий ворог. Ворог українства. І з ним марно боротися простими способами, як от ви відбулися пустою фразою. Тут слід бути озброєним до зубів і навіть уміти бити його ж зброєю...

В автора: "Ясно, что поляне на этот момент, еще не являются полноценными гражданами Руси и не названы Русью, в отличие от чуди, словен новгородских, мери, веси и кривичей".

В летописи: "Поляне же, жившие сами по себе, как мы уже говорили, были из славянского рода и только после назвались полянами, и древляне произошли от тех же славян и также не сразу назвались древляне; радимичи же и вятичи - от рода ляхов. Были ведь два брата у ляхов - Радим, а другой - Вятко; и пришли и сели: Радим на Соже, и от него прозвались радимичи, а Вятко сел с родом своим по Оке, от него получили свое название вятичи…
А радимичи, вятичи и северяне имели общий обычай: жили в лесу, как и все звери, ели все нечистое и срамословили при отцах и при снохах, и браков у них не бывало, но устраивались игрища между селами, и сходились на эти игрища, на пляски и на всякие бесовские песни, и здесь умыкали себе жен по сговору с ними; имели же по две и по три жены. И если кто умирал, то устраивали по нем тризну, а затем делали большую колоду, и возлагали на эту колоду мертвеца, и сжигали, а после, собрав кости, вкладывали их в небольшой сосуд и ставили на столбах по дорогам, как делают и теперь еще вятичи. Этого же обычая держались и кривичи, и прочие язычники, не знающие закона Божьего, но сами себе устанавливающие закон".

Автор цитирует летопись:
"И сказал Владимир: "Нехорошо, что мало городов около Киева. И стал ставить города по Десне, и по Остру, и по Трубежу, и по Суле, и по Стугне. И стал набирать мужей лучших от славян, и от кривичей, и от Чуди, и от вятичей,.." \Повесть Временных Лет\.

Как видим, летописец различает племена, не всех называет славянами. И, заметим, во времена Владимира поляне уже назывались Русью. Эти выдержки и другие свидетельсьвуют о том, что автору заметки лучше было бы вообще не трогать летопись Нестора, т.е. автор, потеряв нить повествования, в целом сыграл против себя и своей цели.

В прошлый раз уже писали, что под сей мордашкой работает целый отдел наших неприятелей, но, к счастью, у них слабый аналитический ум, нет историков-профессионалов. Они "блудят в трёх соснах".

Да-с,

=В летописи: "Поляне же, жившие сами по себе, как мы уже говорили, были из славянского рода и только после назвались полянами=

И что?

=Как видим, летописец различает племена, не всех называет славянами=

Здесь речь о новгородских словенях.

Автор так и не смог вникнуть в суть моих замечаний. Ответ получился не по существу.

Бугггааа!!!!

Написав югослав що живе в Москві хто такі українці....


Кому цікава його думка? Можу перечислити: Кузя, ИИИ, Дончанин і парочка російських громадян...

ПЕШИ ЕСЧО!!!!!! ТИ ЩЕ ПРО КОСОВО ТУТ НАПИШИ,,,,

Тише! Тише! Не надо так о нем!!! Ему же начальство зарплату не заплатить! Скоро 15-ое число - аванс полагается!

Який він югослав? Хто вам це сказав? Він звичайнісінький московитствуючий хохол, що сидить намертво тут своїми сідницями в київському красельці...

В ситуации, когда древние архивы переместились в Москву, всякая фальсификация истории стала возможной ! Сам себе владыка и господин!
В школах Украины до войны и сразу после войны изучали не совсем то, что глаголит этот господин!
Русь Киевская и этим все сказано! :upl

Ну и где и шо конкретно, али деда ждете с его нотатками и цитатками выдатного гысторика Грушевского, выдумавшего всю его гысторию, протирая штаны на кабинетах Львовского университета? Что ж, подождем его....

а кто вам сказал что Грушевский выдумал историю Украины? Случайно не некто И. Бранкович?

Это случайно не о вас: "Голова, - пишет об антропологическом типе украинцев Михаил Сергеевич, - і абсолютно, і в відносинах до зросту - невелика (теж і внутрішність черепа), чоло і ніс теж, нижня третина лиця має в порівнянні більші розміри. Иноді помічаються досить високі, випуклі щоки і широкий відступ межи очима, трохи низьке перенісє..."
(М. Грушевський. "Історія України-Руси", т. I, с. 559).

Це, власне, відповідь академіка ТОЛОЧКА, якого заносить частенько — ніде правди діти — в бік "трієдіной общності русского, украінского і бєлорусского народов". Ось відповідь (цитую академіка слова з "Давньої історії України", т.3, с.236): "Історики, котрі обстоюють теорію північного походження назви "Русь", апелюють до авторитету "Повісті минулих літ" (ПМЛ). Звичайно вони цитують таке місце: "И быша у него (Олега. — П.Т.) варязи и словени и прочии прозвашася Русью". Та при цьому чомусь забувають відзначити, що дивне обернення північних пришельців на русів відбувається лише після того, як вони з’являються в Києві. До цього літопис іменує їх варягами, чуддю, словенами та ін. Виникає тут і ще одне питання. Якщо назва "Русь" уже в XI ст. завдяки тісним "слов’яно-фіно-скандинавським контактам могла з’явитися лише в середовищі цього змішаного населення", як стверджують деякі дослідники (Г.Лебедев. Эпоха викингов в Северной Европе. Л., 1985. — С.226), то чому Олег проголосив "матерью городам русским" не якесь північне місто, скажімо Ладогу чи Новгород, що знаходився в центрі цієї північної Русі, а Київ, розташований від неї за тисячу кілометрів? І як могло статися, що писемні джерела ніде не відбили назву "Русь" стосовно північноруського населення?
Літописець і пізніше добре відрізнятиме русь від варягів і навіть слов’ян. 1015 р. Ярослав виступив з Новгорода на Київ з тисячею варягів та іншими воями. Світополк вийшов йому назустріч "пристрои бещисла вой, Русь и печенегъ". Після утвердження на київському столі вже Ярослав стає володарем руської дружини. Для походу проти Святополка і Балеслава Польського "Ярославъ же, совокупивъ Русь, и варяги и словене".
Ще більш показові у цьому плані свідчення давньоруських літописів XII-XIII ст. У них поняття "Русь" або "Руська земля" виступають у двох значеннях — широкому, яке стосувалось усіх східно-слов’янських земель, що входили до складу Давньоруської держави, і вузькому, що стосувалося лише південної частини цих земель, тобто Київщини, Чернігівщини, Переяславщини"...
"Пане" СРАНКУ, чи вас не пробиває навіть ваш апологет єдінства" академік ТОЛОЧКО?
Інших недолугих питань новоспеченого "гисторіка" СРАНКА не буду торкатися, оскільки я їх висвітлив у своїх нотатках, присвячених походженню українців...

"Летописец рассказывал наугад, многого не зная, - упрямо утверждал он. - Трудно согласиться с его уверениями, что имя русское было принесено в Киев варяжскими дружинами из Новгорода..." Ну как ему не верить, святая ведь правда!

-----------
Академик Валентин Лаврентьевич Янин с 1962 года руководит Новгородской экспедицией. Как рассказал академик читателям «Науки и жизни» в своей статье «Истоки новгородской государственности», на сегодняшний день в Новгороде обнаружено 953 берестяных письма (это при том, что там исследовано не более 2% средневекового культурного слоя), а в городах Новгородской области - Старой Руссе и Торжке - 40 и 19 грамот соответственно. Открытие в Новгороде берестяных грамот стало поводом к тому, чтобы за один стол сели историки-археологи и филологи-лингвисты. Оказалось, что бытовавшие до этого представления о становлении Новгорода и вообще Новгородской Руси – были совершенно ошибочными. Академик пишет, что первым заметным достижением союза археологов и лингвистов стало изучение проблемы славянского заселения русского Северо-Запада. На протяжении более двухсот лет в российской исторической науке формировалось ложное убеждение, что это заселение своим исходным пунктом имело среднее Поднепровье (Украину, Киевскую Русь). «Хорошо помню, как в годы моего студенчества наши учителя внушали нам мысль о том, что простое население бежало на север, спасаясь от классового гнета приднепровских землевладельцев», вспоминает Янин. Аналогичным было убеждение лингвистов, полагавших, что на заре существования Древнерусского государства на юге и на севере Руси бытовал единый язык, не имевший локальных диалектных различий. Ибо, как ложно тогда полагали, все так называемые «восточные славяне» распространились из «единого приднепровского центра, а диалекты появились в процессе удельной раздробленности Руси, усугубленной монгольским нашествием XIII века». Однако исследование языка берестяных грамот привело к диаметрально противоположному выводу. Оказалось, что чем древнее берестяные тексты, тем больше в них местных диалектных особенностей. В текстах XI-XII столетий обнаружено около тридцати отличий от южнорусского диалекта, считавшегося прежде ошибочно так называемым «единым восточнославянским языком». Напротив, лишь с XIII века начинается активный процесс стирания диалектных особенностей в результате усилившегося взаимодействия с соседними областями, население которых говорило на своих диалектах (саамы, чудь, весь, мурома и др. финны). Ученый пишет: «Установление суммы отличий древненовгородского диалекта, естественно, направило исследовательскую мысль к поискам аналогов этим диалектным признакам в других славянских языках. Результатом таких поисков стал вывод о том, что исходная область славянского заселения Псковского и Новгородского регионов находилась на территории славянской южной Балтики. Именно в языках живших здесь славян, в первую очередь в лехитских (древнепольских), обнаружена сумма аналогов древненовгородскому. Этот вывод совпал с капитальными наблюдениями над древностями курганов и поселений недавно ушедшего из жизни выдающегося исследователя древнего славянства академика Валентина Васильевича Седова». Должен уточнить, что еще в середине 1980-х годов столп советской исторической науки В.В. Седов установил в ходе раскопок в Новгороде, что колония Рюрика была антропологически славянской, а сами эти славяне Рюрика аналогичны могильникам Нижней Вислы и Одера: «Таковы, в частности, славянские черепа из могильников Мекленбурга, принадлежащие ободритам», писал Седов. Тогда открытию Седова не стали делать комментариев и выводов, ждали дальнейших результатов – и вот они получены академиком Яниным. Теперь уже неоспоримой научной истиной являются следующие выводы.
1. Рюрик был вовсе не «норманном», а славянским князем ободритов, русинов острова Русен (ныне Рюген) и других полабских славян, включая племена северных лехитов (древних поляков).
2. Колонисты Рюрика привезли сюда с собой понятие «Русь», никогда ранее тут не существовавшее, – Русь на территории будущей Новгородчины впервые появляется только с этими колонистами, но Русь уже века существовала до этого на родине Рюрика в славянской южной Балтике – и продолжала существовать еще века спустя. Исконная Русь – это остров Рюген (Русин или Русия), Полабье (откуда прибыл Рюрик), устье реки Неман. А также Подунавье, где в X-XIII веках упоминается Ругия, Рутения, Руссия, Рутенская марка, Рутония; в V-VIII веках тут располагалась Ругия или Ругиланд – на территории нынешней Австрии и северных районов Югославии, то есть именно там, откуда «Повесть временных лет» выводила полян-русь и всех славян. Ответвлением этой Руси явились два княжества «Русь» (Рейс и Рейсланд, то есть Русская земля) на границе Тюрингии и Саксонии. Об этих княжествах мало кто из историков-русистов слышал, хотя они известны источникам, по крайней мере, с XIII века вплоть до 1920 года, когда были упразднены...
--------------------

З попередніх нотаток: "Українці — хто вони?":

Наш сучасник Бернард Люїс влучно охарактеризував міфологізацію в середні віки своїх витоків країнами, народами та їх правителями, які зазвичай «мали скромне походження», прагненням «прикрасити або приховати свій непримітний родовід та долучити себе до чогось давнішого й величнішого».

Отож, ще починаючи з XIV ст. зусиллями ченців Московії неодноразово переписувались давні літописи, які «прикрашались» та довільно розширювались з однією метою — вивести походження своїх правителів від князів Київської Русі, чиї предки належали б до династії Рюриковичів. Тож московські царі вже надалі видавали себе за прямих спадкоємців Рюрика, а з XVII ст. спадкоємство перейшло до династії Романових. Але ця «концепція» була шита грубезними «білими нитками», оскільки лінгвістичні й етнографічні дослідження та публікації подорожніх нотаток багатьох середньовічних мандрівників свідчили про значні й суттєві відмінності між українцями, білорусами та росіянами. Тому російська історіографія гарячково шукала інші шляхи фальсифікацій. Довго не довелося чекати. Міхаіл Поґодін — історик і публіцист XIX ст., автор російської версії панславізму — знайшов вихід для російської історіографії. Він представив свою теорію «запустіння» земель Київської Русі після монгольської навали. Він стверджував, що предки московітів дійсно мешкали в X-XII століттях на києворуських теренах, а після навали монголів у XIII ст. втекли на північ. Майже півстоліття ніхто тут у Середньому Подніпров’ї не мешкав і тільки в кінці XIII та особливо в XIV ст. заселилися на ці землі начебто селяни-українці з західних земель. Так з’явилася ще й міграційна теорія, що додала міцності гіпотезі переміщення політичних центрів.

«Теорія» знайшла підтримку й розвиток завдяки знаним російським історикам С. Соловйову та В. Ключевському. Перший опублікував свою 29-томну «Історію Росії з найдавніших часів» (1851-1879), а другий (учень С.Соловйова) — популярний «Курс російської історії» (1904-1921), в якому доповнив детерміністську позицію свого вчителя так званим психологічним обґрунтуванням.

І насамкінець побутує загальна російська думка, обґрунтована Дмітрієм Ліхачовим, що «Росія та Україна, поділені надвоє, сформувались не тільки як політична, а й культурна дуалістична цілість. Російська культура не має сенсу без української, а українська — без російської».

«МІСТО НА БЕРЕЗІ ВІЧНОСТІ»

Ричка Володимир. «Київ –– другий Єрусалим» (з історії політичної думки та ідеології середньовічної Русі). –– К.: Інститут історії України НАН України, 2005. –– 243 с.

В українському книжковому світі –– нове поповнення. З’явилася в світ ґрунтовна монографія доктора історичних наук Володимира Рички, що висвітлює, як зазначено в анотації, важливу проблему рецепції на києво-руському ґрунті візантійської політичної культури й відтворюються процеси становлення й шляхи розвитку старокиївської ідеології, а також ідеться про символічне наповнення уявлень давньоруських книжників-історіографів стосовно витоків державності на Русі й набуття Києвом статусу сакрального града в українській історії.
Детально дослідивши яким чином Київ і Київська Русь набули сакральності столиці і держави, власне, ще “варварського”, язичницького народу, автор дійшов висновку, що ця подія відбувалася на тлі утвердження визнання Візантією та давньоруськими книжниками богообраності перших князів києворуських.
У першому розділі свого дослідження “Народження Київської християнської держави: основний ідейний зміст сюжету” (тут і далі виділено мною розділи монографії та висловлювання авторів — В.Т.) В.Ричка переконливо й аргументовано доводить закономірну поступальність етапів утвердження Київської християнської держави в тогочасній цивілізованій світовій спільноті, проаналізувавши безліч джерел як києворуських (Повість минулих літ, Хронограф, Новгородський Перший літопис старшого і молодшого зводів, Слово про закон і благодать Іларіона та багато інших), візантійських авторів (Брюссельська хроніка, Хроніка Георгія Амартола, Продовжувач Феофана тощо), так і різноманітних дослідників переважно XX початку XXI ст.. (О.Шахматов, Н.Дурново, М.Грушевський, С.Богуславський, Г.Літаврин, А.Сахаров, Д.Лихачов, О.Творогов, В.Істрін, С.Франклін, Д.Гепард, Е.Сміт, В.Типкова-Заїмкова, І.Чекова, І.Данилевський, А.Нікітін, П.Толочко, О.Толочко, А.Поппе, В.Водофф та багато інших).
Цікаву версію подибуємо ми в автора монографії, де йдеться про такі легендарні постаті як Аскольд і Дір. Проаналізувавши Слово про закон і благодать Іларіона, він дійшов висновку, що “князівська пара видається... штучною конструкцією вченого книжника початку XII ст. Адже ще в середині XI ст. глибина генеалогічної пам’яті, як засвідчують слова митрополита Іларіона, не сягала далі Ігоря “Старого” (стор.23). Тобто вже тоді широко застосовувався далеко не завжди об’єктивний принцип реконструкції історії в літописанні (радше умисне необ’єктивний на догоду тих чи тих замовників-князів) й багато чого було в результаті шите білими нитками.
Походи давньоруських князів на Царгород (Константинополь) і особливо визначальна місія княгині Ольги зіграли величезну роль у закладанні міцного підмурівка для легітимації державності на Русі. А з появою князя Володимира Святославича на великокнязівському київському троні відбулося остаточне утвердження в Київській Русі християнства як основи її державності і дало, на думку дослідника, “потужний поштовх до формування дедалі виразніших уявлень про неї як про священну державу — богохраниме царство” (стор. 63), а Київ став ще одним визначним центром християнського світу після Константинополя.
У другому розділі “Ідея Києва — “Другого Єрусалима” — в політико-ідеологічних уявленнях середньовічної Русі” Володимир Ричка, спираючись на численні середньовічні джерела та наукові студії істориків, намагається обґрунтувати також ідейні уявлення києворуських книжників-історіографів про Київ як другий Єрусалим, що був уособленням духовно-релігійної першості — образу Святого Міста, виходячи з традицій Візантійської імперії, столиця якої — Царгород (Константинополь) — в період свого становлення (324 р.) перебрала на себе роль “другого Єрусалима” після втрати Єрусалимом — християнської “колиски” — статусу Святої землі. Ця ідея яскраво вимальовується в Повісті минулих літ, де, як слушно зазначає автор монографії в “так званій “Промові філософа”,.. Єрусалим постає містичним центром плину християнської історії, її відправною точкою” (стор. 88). Слід наголосити й на тому, що уважно вивчивши численні пам’ятки писемності і культури українського середньовіччя, В.Ричка принципово й цілком справедливо акцентує нашу увагу на одній украй важливій обставині: “...у творах староруських книжників і мислителів Єрусалим постає головним чином як субститут Константинополя — тодішньої столиці православного світу. Встановлюваний середньовічними книжниками культурно-історичний паралелізм між Києвом та Єрусалимом не тільки засвідчував переулаштування міського простору столиці Русі за константинопольським зразком, але й вивищував її статус” (стор. 96-97). Практично це втілюється в розбудові християнських величних храмів. Відомо, що великий князь Володимир Святославич на честь прийняття християнства на Русі споруджує перший величний кам’яний християнський храм — Десятинну церкву або ще як її називають — Успіння Богородиці. Ярослав Мудрий розбудовує дитинець, значно розширивши його межі, що майже в 10 разів перевищував “град Володимира”. Зокрема, він звів Золоті Ворота, а також грандіозний кам’яний Софійський собор (приблизно на місці згорівшої деревяної церкви св.Софії, збудованої княгинею Ольгою в 952 р.), де відбувалося, як зазначає В.Ричка, “посідання великокнязівського трону”. Всього за часів князівства Ярослава було побудовано п’ять об’єктів сакрального типу. Згодом було споруджено Богородичний (Успенський) храм (освячений у 1089 р.) на території Києво-Печерського монастиря, щоб підкреслити зайвий раз ідею патронату Божої Матері-Заступниці над Києвом, тобто столиця Русі вивищується ще й у Град Богородиці за аналогією Царгорода. Цікаві власні спостереження виклав автор монографії й щодо інтерпретації знаменитого парафраза, “се буди мати градомъ русьскимъ”, приписуваного давньоруськими книжниками кінця XI — початку XII ст. князеві-язичнику Олегові, який начебто прорік його після взяття Києва у 882 році, що традиційно витлумачувався багатьма істориками “як об’єднання Русі, до того буцімто розділеної на Новгородську і Київську “половини” Русі в одне державне тіло з центром/головою у Києві” (стор. 142). Одначе цей погляд не тільки не витримує критики, а й вочевидь хибний, бо в його основу покладені ідеї, сформовані літописцями двома-трьома століттями пізніше. Свого часу його (погляд) обгрунтував російський дослідник Д.Лихачов: “Олег визнається тут (у літописі — В.Р.) руським князем лише з того часу, коли він сів у Києві. Отже, влада київського князя чітко усвідомлюється як загальноруська: поки Олег князював у Новгороді, він був лише місцевим князем” (див.бібл. до монографії. — В.Т.). Натомість уважно вивчивши історичні джерела та новітні наукові студії й критично проаналізувавши їх, В.Ричка несподівано дійшов цілком логічного висновку, що згадуваний парафраз слід тлумачити набагато ширше, адже він несе насправді значно потужніше ідеологічне навантаження, а саме, як “уособлення міста в жіночому образі, що виступає в ролі матері і нареченої Спасителя” і втілює, “таким чином, образ Нового Єрусалима — ідеальної столиці Христової церкви й місце перебування Бога” (стор. 147). А втім, здається, розвіяно ще один забронзовілий міф “перетікання” північного центру Русі з Новгорода в південний до Києва, нав’язаний нам давньоруськими авторами кінця XI — початку XII ст.
У заключному розділі монографії “Від Києва — “Другого Єрусалима” — до Москви — “Третього Рима” Володимир Ричка простежує трансформацію ідеї “богохранимого града” в контексті боротьби української та російської історіографій.
Центри “клаптяної” Києворуської імперії, за влучним виразом автора, яка простиралася до верхів’їв Волги та Дніпра і аж до гирла Ладоги, віддавна намагалися долучитися до “слави і блиску Києва — Нового Єрусалима, аби, сказати б, зігрітися у блиску випромінюваного ним божественного світла й, у такий спосіб, самоствердитися. Сакральний зв’язок окремих регіонів Русі з Києвом стає особливо відчутним з настанням епохи удільної роздробленості. Цей зв’язок учувається у суспільній свідомості, передусім, князівської верстви...” (стор. 154). Отже, потуги ці не були вигадкою і на їх користь В.Ричка доводить неспростовними фактами завдяки своєму скрупульозному й докладному аналізу різноманітних джерел. Отож вони (потуги) мають доконаний факт і сперечатися тут нема з чим. І ще цікаве спостереження зустрічаємо в автора, де він наголошує на тому, що ледь не кожен князівський клан мріяв “утримати за собою бодай дещицю доменіальних володінь — “причастя” у Київській землі. Ці острівці були матеріальним і духовним опертям — pied-a-terre (тут у розумінні “доторкнутися п’яткою” — В.Т.) для тієї чи іншої князівської династії, які використовувались як трамплін на шляху до омріяного Києва” стор. 155).
Належним чином простежена й версія сакральності Новгорода, що також зіграв особливу роль поряд з Києвом в історії та культурі східного слов’янства. Тож слід звернути увагу на вичерпний і переконливий висновок автора щодо ролі “двох столиць”: “Вони обидва, без перебільшення, були визначними центрами давньоруської державності й обидва ж стали символом початку “общерусскої” історії і, водночас, її відповідних національних (російської та української) версій” (стор. 157). Очевидно, що Новгород і Київ як першоміста в історії Давньоруської держави розвивалися, на думку В.Рички, “асинхронно і нерівномірно. До того ж, не треба перебільшувати ступінь політичної міцності та виразності цих первісних утворень” (стор. 160).
Як відомо з літописних свідчень, східнослов’янські першоміста Київ і Новгород вперше згадуються під вельми сумнівною датою — 862 роком. І дійсно, археологічні розкопки Києва виявили потужні культурні шари вже VIII-IX ст.. Проте у літописному ж Новгороді матеріали цих століть поки що не виявлені, — а це, погодьтеся, серйозна проблема, — тож говорити щось про синхронну появу цих міст принаймні передчасно. Правда, відносно поблизу нам відоме ранньоміське поселення (так зване Рюрикове) та виразні сліди на Ладозі, що датуються тими ж століттями. Крім цього, про існування ранньодержавних утворень приільменських словен згадується в Повісті минулих літ під 6367 (859) роком, де повідомляється, що на Півночі Русі населення платить данину варягам, а на Півдні — хозарам, де вже існував Київ, і навпаки, про Новгород як уже існуючий на той час центр землі приільменських словен говорити не слід. Тож судячи з цього, можна припустити лише про тривале існування двох “половинок” Русі — Новгородської (спочатку радше північнослов’янської) землі і Русі-Київщини. Про це пише й сучасний російський історик А.Нікітін (див.бібл. у монографії. — В.Т.), який допускає вірогідність, що “від часу своєї появи в тексті “Повісті минулих літ” шлях “із варяг у греки” (на погляд професора В.Рички, “із грек у варяги”, що було б вельми логічно) став грати... важливу роль в історіографії, ставши основою ідеї “єдиної Русі”, яка насправді розвивалася протягом IX-XI стст. у межах двох незалежних і, мабуть, майже несумісних центрів — Києва на півдні й Новгорода на півночі” (див.бібл. у монографії. — В.Т.). Тим паче, на користь такої версії свідчить і вельми сумнівне повідомлення в недатованій частині “Повісті минулих літ”, де є легендарний опис про подорож Дніпром апостола Андрія, який відвідав київські гори й освятив місце майбутнього “града” Києва, а також начебто побував на землях приільменських словен (“идеже нынЂ Новгородъ”) і які теж були освячені ходою апостола. Отак і “народилася” схема ранньої історії Русі: на півдні Київ, а на півночі Новгород, пов’язані Дніпром-Славутичем. До слова, більшість дослідників фрагмент літописної оповіді про перебування апостола Андрія в Новгороді й навіть у його лазнях сприймають за очевидну вигадку-байку. На цьому наголошують Д.Лихачов, С.Петровський, М.Мур’янов, В.Водофф, В.Топоров та інші. А російський дослідник О.Шахматов спростовує перебування рівноапостольної княгині Ольги (залучена до лику святих лише в XIII ст.) у Новгородській землі, на чому наголошувалось у додатках чи переписах “Повісті” та в описах північноруських книжників XVI-XVII ст..
Отже, теза про хронологічну першість княжіння в Новгороді та “наступного його перенесення до Києва по “шляху із варяг у греки” (стор. 161), нав’язувана довгий час радянською історіографією, виявляється зшита білими нитками, що розповзаються під тиском низки об’єктивних фактів. Виходячи з аналізу, автор монографії підтримує сформульовану дослідником Новгорода В.Яніним іншу (близьку до реальності) тезу про різні типи державності — київської як монархічної і новгородської як демократичної, що заперечували згадану спадковість, висмоктану з пальця: “Київ одвічно розвивається як монархія, Новгород же до кінця XV століття дотримується основ первісної державності, що виникли ще в докняжу добу... В підсумку у Новгороді усталилася боярська демократія” (див. бібл. до монографії. — В.Т.). Чи не здається вам, що й тут можна було б поставити крапку на ще одному міфові й забути його остаточно?..
Велику роль у боротьбі за право Новгорода бути другою столицею Русі відігравала й сакральна символізація означених місць, що знайшла свій виразний прояв у храмобудівництві (храм св.Софії — аналог Київської Софії), в різноманітних сакральних знаряддях безперечно сумнівного походження (міфічні сани княгині Ольги, Корсунські врата та великий дзвін, а також ікона чудотворна Корсунська) тощо. В церковно-політичній сфері Новгород також намагався демонструвати свою незалежність від Києва і таким чином претендувати на роль духовної столиці, що врешті-решт йому і вдалося. Після завоювання його Москвою актуалізується тема “зближення... “богоспасаемого”, “преименитого и славного” града-царства з Єрусалимом” (стор. 173), асоціюючи свою нещасливу долю з долею загиблого “града-царства” старозаповітного Єрусалима.
Існує й ще один середньовічний міф про Владимир — “новий Київ” — на Клязьмі, що мусується й донині деякими сучасними російськими дослідниками. Ми тут не будемо розглядати ще одну вкрай міфічну версію виникнення Владимира на Клязьмі, начебто заснованого самим Володимиром Святославичем — Хрестителем Русі, завдячуючи Синопсису. Зазначимо лише, що авторові монографії В.Ричці, критично проаналізувавши численні джерела і тут вдається показати, як створювався міф про Владимир як “Новий Київ” у головах середньовічних книжників та активно підтримувався окремими ранньомодерними й новітніми російськими істориками. Приміром, Ю.Лимонов безапеляційно стверджує, що поява на князівському престолі князя Ростово-Суздальської землі Андрія Боголюбського свідчить про “офіційний акт” народження самостійного державного утворення на північному сході, як “осередку майбутнього політичного центру всієї руської (?) нації” (див.бібл. до монографії. — В.Т.). Залишаючи на совісті історика сміливе використання ним терміну “руська нація” все ж не втримаюся від того, що таке твердження принаймні виглядає сміховинно. На противагу цим некритичним висловлюванням інша російська дослідниця давньоруської проблематики М.Плюханова, не заперечуючи ролі князя Андрія Боголюбського як ключової фігури в ототожненні Русі з Московським царством, змушена все ж констатувати, що “не тільки книжники-історіографи XVII ст., які завершили створення концепції тотожності Русі і Москви, а й наступні російські історики через свою схильність до цієї ж концепції зберігали й розвивали міф про Андрія Боголюбського” (див.бібл. до монографії. — В.Т.). До слова, “Володимиро-Суздальська земля ототожнювала з Руссю тільки себе” (стор. 196). А польський хроніст XV ст. Ян Длугош вбачав у Русі тільки Русь Київську разом з Великим Новгородом та його землями, на сторінках Історії якого, як підкреслює В.Ричка, “назва Москви вперше з‘являється під 1406 р. в литовському контексті, і в подальшому не раз згадується як terra Mosquitarum, regio Mosquensis (земля Московська, царство Московське. — В.Т.), однак ніколи як Русь” (стор. 196).
З перенесенням у двадцятих роках XIV ст. митрополичої кафедри із Владимира до Москви пов‘язується ера возвеличування й остаточного утвердження вже Москви як “богохранимого града” й навіть більше — “Третього Рима”. “Архітектором супрематії Москви в руських справах церковних” (стор. 196), як підкреслює В.Ричка, був Петро Ратенський — митрополит київський і всієї Русі (1306-1326) і перший московський святий. Ця акція була обумовлена поступовою втратою впливу Києва і Владимира через певні історичні обставини об’єктивного характеру. Нема потреби розглядати тут ці обставини, які досить грунтовно досліджені автором у його монографії. А проте лише підкреслимо, що з середини XV ст., як наголошує В.Ричка, візантійський патріархат був поставлений “перед складним вибором між двома “Росіями”. І вибір цей було зроблено на користь Москви” (стор. 199). Чим же він був обумовлений? Насамперед двома обставинами, перша з яких полягала в тому, що Київ опинився під повним впливом Литви і правителі якого були “вогнепоклонниками”, а друга — завоюванням османами Балкан та падінням Константинополя — оплоту православ‘я у східнослов’янському світі. Отже, Московія залишалася останньою незалежною православною країною, а головне полягало в тому, що політичне й економічне піднесення Московського царства схилило Константинополь до остаточного рішення на користь Москви.
Трансляційна “теорія” Київ — Владимир — Москва будувалася на безперервності династичної наступності Рюриковичів і вперше започаткована в Житії Дмитрія Донського та мала своє логічне продовження в літописній Повісті про новгородців і владику Філофея. Остаточно була сформульована в Казанській історії, яка датується серединою 1560-х років, де стверджується, що відтепер “восия нынЂ стольныи преславныи градъ Москва, вторыи Киевъ,.. нарещи того (Москву. — В.Т.) и третем новым великим Римъ” (див.бібл. у монографії. — В.Т.). До того ж копіювання в градобудівництві, зокрема, будівництво храмів (Успенський собор московського Кремля), перенесення до Москви ікони Божої Матері, включення київської топоніміки в градобудівельну семантику міського простору Москви, зведення “Мономахового” трону тощо слугувало утвердженню Москви як “матір градам”. Так поступово “в московській політичній думці та ідеології, — як цілком справедливо підкреслює В.Ричка, — міцно укорінилося усвідомлення генетичного зв’язку з давньоруською Київською державою та її київськими князями” (стор. 209).
Між тим слід наголосити, що вже в ранній московській політичній думці, яку так “проникливо розпізнав” Ч.Гальперин, досить відверто нав’язувалося два образи Києва — “історичного” та “сучасного” міста. З його слів ішлося про те, що Київ “історичний”, передавши свою ідеологічну спадщину Москві, остаточно припинив своє існування, залишився поза часом і змінами, оскільки він у XIV і XV століттях (Київ “сучасний”), перебуваючи у володіннях Великого князівства Литовського, яке в свою чергу так і не здобуло легітимності щодо Києва через своє “вогнепоклонництво”, на відміну від київських князів-християн, що традиційно її набували, вже не мав права на київську спадщину і яку “назавжди” перейняла Москва... Тут авторові монографії В.Ричці слід віддати належне, який уважно проштудіювавши нотатки стороннього (тобто не заангажованого) дослідника Чарльза Гальперина, дійшов короткого й сумного висновку: “Забуття. Такою була відповідь Московського царства сучасному йому місту Києву” (стор. 210)...
Не обійшов своєю увагою автор монографії й побутуючу думку ще з XIX ст. про так звану “Галицько-Волинську державу” і яку реанімували в кінці XX ст. та продовжують з належною впертістю мусувати на початку XXI ст. в сучасній українській історіографії деякі наші вчені. Не вдаючись у перипетії недолугості й цієї “теорії”, лише акцентуємо нашу увагу на одній обставині. Як не дивно, цей термін і поняття (“Галицько-Волинська держава”. — В.Т.) ввів у науковий обіг М.Грушевський, який водночас застерігав дослідників від непродуманих вчинків, цілком справедливо вважаючи “нераціональним сполучування старої історії полудневих племен, Київської держави з її суспільно-політичним укладом, правом і культурою, з Володимиро-Московським князівством XIII-XIV ст., так наче се останнє було його продовженням” (див.бібл. до монографії. — В.Т.). Натомість сам не дотримувався свого ж застереження і необґрунтовано розглядав Галицько-Волинське князівство як пряме продовження київського періоду Русі, розтягнувши його на ціле століття та прагнучи в такий спосіб легітимізувати безперервність існування української історії. Тож і не дивно, що В.Ричка з належною йому скрупульозністю піддаючи вичерпному аналізові численні матеріали, каменю на камені не залишає від незграбних потуг наших вітчизняних історіографів (нехай і з добрими намірами) притягти за вуха вельми сумнівні докази на користь існування ефемерної “Галицько-Волинської держави”.
Кілька слів про термін і поняття “Галич — другий Київ”. Ось як пояснює автор монографії його появу: “...поява самої тези “Галич — другий Київ” ґрунтується головно на суперечливих звістках давньоруських літописів про Київ початку 1200-х рр. Зокрема, мова йде про суперництво Романа Мстиславича і його тестя — київського князя Рюрика Ростиславича” (стор. 216-217). Як ми знаємо, в результаті суперництва Київ піддався нечуваному спустошенню, тож “похмуро-пророчий тон літописної нарації (йдеться про Галицько-Волинський літопис, в якому розорення Києва сприймалося староруськими книжниками як прокляття Боже і ототожнювалося з аналогічним спустошенням Єрусалима — В.Т.) не залишав сумнівів історикам минулого у тому, що велич і слава Києва залишилися позаду. Столиця Русі, знана як корона пишноти й розрада всієї землі із матері містам руським зробилася блудницею” (стор. 219). Саме цим і обумовлено уявлення про перенесення столиці з Києва до Галича. Отже, як зазначає автор монографії, реальна боротьба руських князів за київський великокнязівський стіл, починаючи з XIII ст., що точилася між двома частинами Русі — Південно-Західною та Північно-Східною, викликала не менш жорстку боротьбу й між ранньомодерними історіографіями — російською та українською, що не вщухає й донині — за право трансляції “богохранимого града” з Києва до Владимира на Клязьмі, до Москви чи Галича... По правді кажучи, формула “Галич — другий Київ” хоч так і не була чітко сформульована середньовічними галицькими книжниками, зате на таку аж занадто сміливу потугу спромігся львівський філолог А.Генсьорський, безапеляційно стверджуючи: “Перший Київ занепав, на його місці з’явився “другий Київ” — Галич”, приписуючи без належної аргументації появу такої ідеї Роману Великому (див. бібл. до монографії — В.Т.). Так і народився остаточно міф про “Галич — другий Київ”.
У висновках автор монографії Володимир Ричка звертає нашу увагу на вельми цікаву метафору “російський Єрусалим”, безпосередньо пов’язану з “історичним” Києвом, що з’явилася на світ у середині XIX ст. і приписувана російському імператорові Олександру ІІ. Одним словом, витворена в середньовічній літературі міфологема Київ — Другий Єрусалим несподівано трансформується в Киев — Иерусалим земли Русской, тобто “російської”. Отож цілком справедливо підмітив Володимир Ричка, що така “історична” трансформація була нічим іншим, як складова “ідеологічної обробки та пристосування до власних потреб київської історичної традиції, її осмислення в контексті власної, російської історії. Вона покликана була засвідчити спадкоємний зв’язок Київської Русі і Московського царства, а відтак і Росії, продемонструвати споконвічну присутність останньої у княжому Києві та його історії” (стор. 241).
На завершення слід наголосити, що поява такого монографічного видання буде в подальшому “сприяти з’ясуванню конкретних шляхів та механізму континуїтету, або перетікання Київської Русі, цієї величезної навіть для просторів Східної Європи “імперії Рюриковичів” в Русь-Україну, в Русь-Росію та подальшому осягненню східнослов’янської єдності і східнослов’янської ж роз’єднаності, спроможностей інтерпретації національно-культурної автентичності східнослов’янських народів” (стор. 241). Коротко кажучи, вихід у світ ще однієї ґрунтовної монографії допоможе читачам пролити світло на існуючі й досі проблеми в історіографії України та Росії щодо історії Київської Русі.

Віктор Ткаченко, кандидат історичних наук (м.Київ)

Шановні, тут у нас завелися провокатори, які використовують моє прізвище. Верхній текст належить не мені! Це якесь знущання з здорового глузду. З повагою Віктор Ткаченко.
До того, що воно тупе, воно ще й неграмотне. Зрівняйте мої тексти і ви легко, хто зна українську, переконаєтесь. де мої автентичні тексти. а де якогось МОСЬКАльського провокатора...

Змушений покинути форум... Дякуйте за це дряхлому козлику
FDNJHE. Цілком зрозуміло проти кого млин меле. А де ж ваша, гаспада-таварісчі, моральність?

Самозванцю, ви вирішили мене вижити з форуму? Не вийде, таварісч. Зараз телефоную Кустову й попрошу вас прибрати до бісової матері...

"Українці — хто вони?"

- Ткаченкi!

Выдающийся русский историк Михаил Погодин,одно лишь упоминание о котором так ненавистно украинским свидомитам,безусловно прав.Один факт отсутствия былин на Украине,и сохранность их на русском Севере говорит о многом.А такой убийственный для свидомых "науковцив" факт ,как полное отсутвие бани в украинцев,тогда как документы говорят о широком их распространинии в Киевской Руси,камня на камне не оставляет от свидомых притязаний на свои исключительные права на древнерусское наследство.Любой трезвомыслящий человек,я думаю,прекрасно понимает,кто и к чьей истории на самом деле примазался и кто чьё имя украл..

Так наши свини митися не люблять!

Як кортить московитам і собі присобачитися до Київської Русі та Новгородської землі. Останню вони знищили, а відтепер вважають своєю і навіть більше — виводять свої витоки... Ви бачили щось подібне в історії інших народів?

Чудо ты огородное! Да будет тебе известно,что все русские северные говоры произошли от давней новгородской речи.Современные вологодцы,поморы-архангельцы,вятчане,русские Урала--прямые потомки славных новгородцев. Господин Великий Новгород является неотьемлемой частью русской истории! И не тебе,ничтожеству,судить о том,где наши "вытоки"!Новгородскую землю никто "нэ ныщыв"! Она была, есть ,и будет! И ещё тысячу лет будут красоваться на ней купола Святой Софии!

".Современные вологодцы,поморы-архангельцы,вятчане,русские Урала--прямые потомки славных новгородцев."


Не совсем, хотя миграции населения происходили. А поморы вообще от фино-угров происходят.


"И не тебе,ничтожеству,судить о том,где наши "вытоки"!Новгородскую землю никто "нэ ныщыв"!"И ещё тысячу лет будут красоваться на ней купола Святой Софии!"

Да конечно.
Достаточно вспомнить опричнину, при которой уничтожалось и
разорялось население неугодных северо-западных земель. Погром Ивана Грозного, когда была уничтожена значительная часть населения, разграбление московским войском при присоединении Новгорода к Москве. Та же София была разграблена.

Не тратьте куме сили, спускайтеся на дно.
Без разницы! Окраина - периферия Русской империи. Была, есть и всегда будет. Вам, дуракам, еще не дошло? Чего вы ковыряетесь в окаменевшем говне? Да если вы даже докажете, что Рюрики с Цезарями были галыцькими хлопакамы, это не изменит главного, Окраина - периферия Русской империи и Россия все сделает так, как ей захочется. Захочет - подсоединит, не захочет - оставить помирать без газа. Украинцы были на первых ролях в империи, а сигодня превратились в зубожилых рабов хохлатцких помещиков, которые немного хуже польских панов.
Слава Украине! Позор сведомым и бандерковщине!

Як кажуть, приїхали... Нема в московитів аргументів, тож переходять на відбірний мат московсько-могольський... Це ще квіточки, а попереду — о-о-о

Слово "Україна" вживалося ще тоді, коли Москва була звичайною "деревней". Отож, йолопе, Київ як центр держави Київська Русь, як "мати міст руських" не міг бути околицею (окраиной) для підлеглої йому далекої провінційної "деревни", яка навіть не називається по-слов"янськи. Ну ти ж і тупи-и-ий!

Відповідь.

Слово "Украина" употребляется уже в 1082 году. Это зафиксировано в старинных источниках.

Бздишь,чмырёк ,как и все свидомиты! В оригинале сказано "мати городов руских"! Ни о каких "мистах"там нет упоминания!

Дурачина! Летописи тогда не писали на современном украинском зыке, как и не писали на русском. Главное - мысль, т.е. именно твоя деревня Москва в действительности была захудалой деревней.

Эт тебе легче бздеть, чем всем нюхать!

"Мать городов русских " - буквальный перевод с греческого "метрополия", т.е. "столица государства".

Кто будет спорить с тем, что Киев был столицей Руси? Вот так и сейчас сегодняшняя Румыния (Romania) имеет такое же отношение к Риму (Roma), как Россия к Киеву и Киевской Руси!

умничка!!!

Как вы яхту назовете,так она и поплывет!
Украину-окраину самостоятельно может ждать лишь прозябание на задворках Европы.
Как часть Единой Руси-было великое прошлое будет и хорошее будущее.
и в Европу нечего лезть. Мы это не они и там нас ничего хорошего не ждет. Кто сомневается-езжайте убедитесь. А кому там будет очень хорошо могут там и оставаться. А все прочие -лучше вместе с Россией.
В Евросоюзе мы были и будем вечно на задворках. Вместе с Россией-среди лидеров. Определяйтесь друзья.

Да есть аргументы, просто не хочется с дураками разговаривать. Например, хронист Матвей Меховский в начале XVI века писал: «У Сарматских гор живёт народ русский… Столица Рутении (т.е. Руси) – укреплённый город Львов с двумя замками – верхним и нижним» (Матвей Меховский. Трактат о двух Сарматиях. – М.; Л., 1936. – С. 95). Галиция и прикарпатские области также были издревле населены русинами.
С точки зрения политической мифологии, главным везением Украины можно считать её расположение на исторических землях Киевской Руси, одного из величайших государств средневековой Европы. На предположении о преемственности Руси и Украины сегодня основывается вся украинофильская доктрина. Однако данное предположение – это не только ключевая идея, но и главная болевая точка украинофилов. Печально, правда, что украинофильская пропаганда всё ещё находит понимание в некоторых кругах российских исследователей, которые бездумно пересказывают лженаучные измышления.

Историю любого государства принято изучать «с древнейших времён». Но огромный просчёт современной научной методологии состоит в том, что такое изучение начинается с истории территории, а не с истории нации, создавшей государство. Изначально такая подмена была обусловлена политическими стремлениями того или иного народа закрепить за собой определённую территорию, обосновав это тем, что на ней проживали его предки (реальные или мифические). В некоторых случаях историческое исследование о территории позволяет выдвинуть «исторические» претензии на чужие земли. Однако с сугубо научной точки зрения история территории бессмысленна, так как все нынешние народы – пришельцы на своих землях (одни раньше, другие – позже). История и археология знают бесчисленное множество переселений и миграций.

При этом истинная история государства – это не история территории, на которой оно существует (несмотря на то, что первые главы учебников обычно начинаются с обзора «географического положения», «климатических особенностей» и т.п.), а история нации, которая создаёт государственность. Не существует ни одного государства, которое возникло бы само по себе, не будучи созданным какой-либо конкретной нацией. И территориальная преемственность зачастую ничего не значит. На месте одних государств через сотни лет возникают другие государства, и между ними нет никакой исторической преемственности. Вряд ли сегодня кому-то придёт в голову считать Турцию преемницей Византийской империи.
Однако идея территориальной преемственности зачастую оказывается главным предрассудком во многих принципиальных вопросах.

Так украинские националисты называют русских финно-уграми (обычно в это вкладывается какой-то уничижительный смысл), которые действительно населяли некогда европейскую территорию нынешней России, но во времена складывания здесь русских княжеств в XII-XIII вв. были вытеснены и до сих пор сохранились в районах Поволжья. Не стоит забывать и о том, что значительная часть финно-угорских племён была истреблена во время монголо-татарского нашествия, когда орды Батыя разорили в 1236 году Волжскую Булгарию и уничтожили многие племена, жившие по Средней Волге. И если русский народ смог восстановить свою домонгольскую численность лишь к XVII в. (Водарский Я.Е. Население России за 400 лет (XVI-начало XX в.). – М., 1973. – С. 27), то финно-угры этого сделать не смогли, по сей день оставаясь малочисленными народами, находящимися на грани вымирания. Выдающийся учёный Д.К. Зеленин доказал, что народы финно-угорской группы не принимали участия в этнической истории русских. (Зеленин Д.К. Принимали ли финны участие в формировании великорусской народности? // Труды Ленинградского общества исследователей культуры финно-угорских народностей. 1929. Вып. 1.) Вопреки желанию отдельных авторов представить русских потомками финно-угров, эти народы по сей день существуют и сохраняют свою идентичность, отличную от русской.

Точно также нынешние украинцы не имеют ничего общего с населением Киевской Руси, которое было почти полностью уничтожено монголо-татарами.

Масштабы опустошения были действительно чудовищны. Археологи установили, что погибли почти все населённые пункты, причём сейчас неизвестно, как даже назывались многие из них. Остатки русского населения переселялись в северные лесные районы, не возвращаясь обратно из-за постоянной угрозы набегов кочевников, и Киевщина надолго получила название «дикого поля». С XVI века здесь начали складываться исторические области нынешней Украины, с новыми людьми и новыми традициями.
Ни один из антропологических типов нынешней Украины (их несколько) не соответствует древнерусскому антропологическому типу, представленному в захоронениях эпохи Киевской Руси. В этом состоит одно из непреодолимых доказательств, опровергающих миф о преемственности Украины и Древней Руси. Облик теперешнего населения Украины сформировался значительно позднее. Кстати былины о Киевской Руси, князе Владимире и богатырях были записаны на русском Севере (преимущественно в Архангельской и Олонецкой губерниях), а украинский фольклор Киевской Руси не знает и вообще не помнит о событиях ранее XVI века. Этих веских аргументов никто сегодня не оспаривает («…Нам негоже делать вид, будто это не так»). Но почему же тогда его выводы остаются противоположными?
При этом выделить особый «украинский антропологический тип», о котором писал Х. Вовк (Вовк Х. Студіі з украінськоі етноґрафіі та антрополоґіі. – К., 1995. – С. 36-38), не представляется возможным. Вовк причислял украинцев к т.н. динарской расе. Но несмотря на то, что многие антропологи отмечали широкое распространение или даже локальное преобладание динарского элемента на территории Украины, её население остаётся в значительной мере неоднородным. В восточных областях Украины преобладает уже иной антропологический тип (т.н. восточный), а в степных районах заметно проявляются и черты монголоидности (Этнография / Под ред. Ю.В. Бромлея и Г.Е. Маркова. – М., 1982. – С. 230-232). Причём антропологический состав Украины достаточно чётко подразделяется по границам составляющих её исторических областей.

Кое-кто сравнивает украинцев с шотландцами, которые были одной из имперских наций Великобритании, но будто бы не имели собственного государства, хотя и делали карьеру в Лондоне и сражались в английских колониях. Такое сравнение могло бы показаться соблазнительным, если не ряд принципиальных различий между шотландцами и украинцами и между Шотландией и Украиной.
Во-первых, в истории всё же существовало Шотландское государство, которое стало королевством к XI веку и успешно противостояло завоевательной политике Англии. И только после того, как в 1603 году на английском престоле утвердилась шотландская (!) династия Стюартов и Шотландия объединилась с Англией личной унией (формальное присоединение произошло лишь в 1707 г.), шотландцы стали делать карьеру в Лондоне и сражаться в английских колониях. А Украина никогда не была самостоятельной державой, тем более такого уровня, чтобы ставить в Москве своих правителей. Во-вторых, шотландцы – это конкретная этническая группа (выстроенная в клановую, общинную иерархию), а украинцы – разноплеменное население «окраины», не составляющее расового или этнического единства и разнящееся в зависимости от проживания в той или иной «исторической области».
Разорённые земли Киевской Руси с XIII века стали «проходным двором» для многочисленных народностей и племён, осваивавших территорию «окраины». По сей день «Украина словно бы соткана из отчётливо разных исторических областей. У каждой свой облик, их не перепутаешь. Для равнодушных и недругов это лоскутное одеяло, для тех, кто любит Украину – исполненный глубокого смысла и красоты узор».
Помимо этого Украина – это территория двуязычия, как в лингвистике обозначают контактную зону языков. Восточные украинцы фактически употребляют местный говор южнорусского наречия, правда, существенно искажая произношение, а западные украинцы – диалект польского языка с вкраплениям гуцульских и карпатских говоров. Явление двуязычия возникает в повседневной, бытовой речи в областях со смешанным населением. По мере продвижения на Запад, в языке украинского населения сокращается количество русизмов и резко возрастает число полонизмов. Притом, что в общении между жителями восточных и западных областей Украины могут возникать языковые затруднения.

Пока же украинофилы упражняются в измышлениях по поводу «давности» своего языка. Вот некоторые примеры.

«Украинский язык – допотопный язык Ноя, самый древний язык в мире, от которого произошли кавказско-яфетические, прахамитские и прасемитские группы языков» (Чепурко Б. Украинцы // Основа, № 23).

«У нас есть все основания считать, что Овидий писал стихи на древнем украинском языке» (Гнаткевич З. От Геродота до Фотия).

Вывод из этого делается вполне конкретный: «Арии (ории) – древнейшее название украинцев. Первые пахари мира. Приручили коня, изобрели колесо и плуг» (Плачинда С. Словарь древнеукраинской мифологии. – Киев, 1993).

Получается, что «украинцы» – это всего лишь географическое обозначение для населения «окраинной» территории. В действительности общим названием украинцев в России было «хохлы», «хохлацкий народ» (оно существует в простонародье по сей день). И это слово вовсе не имеет негативной окраски и известно в самом украинском фольклоре. Русских же принято называть на Украине намного более оскорбительно.

Итак, нет ни одного неоспоримого аргумента, подтверждающего существование исторической «украинской нации». А если нет нации, то не может быть и государства! И это лишний раз подтверждает, что нынешняя Украина остаётся пока «государством» в полной мере мнимым. Значит, и в наши дни не утратили смысла слова выдающегося русского юриста, профессора П.Е. Казанского, который писал: «Мы живём в удивительное время, когда создаются искусственные государства, искусственные народы и искусственные языки» (Смолин М. Украинофильство в России). И в Киеве уже предпринимаются отчаянные попытки «создать» украинскую политическую нацию, а новый президент Ющенко сразу после своего избрания, извините уж даму, спиздел на всю страну: «Украина, как нация, состоялась!»

Ви сліпоглухонімий русофіл і шовініст. Як же тоді трактувати слова академіка Ліхачова, який дещо був правий щодо певного дуалізму двох культур, тільки трактуючи його по-своєму: насамкінець побутує загальна російська думка, що «Росія та Україна, поділені надвоє, сформувались не тільки як політична, а й культурна дуалістична цілість. Російська культура не має сенсу без української, а українська — без російської».

"Потянешь за ниточку украинца, а вытянешь скифа-трипольца"

Було таке, що одна еуропейська людина, одного разу зайшла в ліс у Карпатах, по справах.
Там у лісі стирчить мотузка якась.
Чоловік і смикнув.
Раптом з гілок попадали на Світ Божий гуцульськи холопи.
Хлоп-хлоп.
Питає чоловік їх:- "Хто ви?"
Кажуть: - "Україньці."
"Як ви прознали про це хлопаки?"
Кажуть : - " Були чутки."

"Ви сліпоглухонімий русофіл і шовініст!.

Аноним - как онанист: прячется! Даже клички (ника) не кажет! Настоящий бандеровец, стреляющий из схрона! Похоже, к этой тактике прибез старый дуралей Ткаченко!

выше у меня опечатка: прибез = прибег